Пам’ятаєш, як ти говорив: «Ти — мій вибір, моя людина». Дякував, що серед тисяч доріг Саме тебе я колись полюбила. Ти казав: «Я не такий, як всі, Я не дам тобі пізнати болю. Якщо будуть сльози колись — То лише від щастя, я з тобою». Я не просила обіцянок, Не вимагала див і зір. Я просто вірила людині, Якій довірила свій світ. Я повірила тобі… Не словам — твоїй душі. Я повірила тобі… Як дитина вірить навесні. Я повірила тобі… Без умов і без причин. І тепер болить не серце — А мовчання між нами двома. Ти казав: «Я не зраджу, бо це буде зрада себе». Я свою совість не загубив, Не проміняв її ніде. Ти казав: «Я вже нагулявся, Окрім тебе не бачу жінки, З якою зустріну старість». Я повірила тобі… І не шкодую про це. Бо любити всім серцем — Не буває помилкою. Помилкою стало лише те, Що красиві слова Я прийняла За незмінну правду. І це дивно… Та я досі ловлю себе на думці, Що ось зараз задзвонить телефон. І ти скажеш: «Я наробив помилок… Але я прийшов, бо без тебе не зміг». Може, винна і справді я… Я полюбила чоловіка, яким ти хотів здаватися. Якби сьогодні ти знову прийшов... Я, мабуть, знову повірила б. Бо біда не в тому, що ти красиво говорив. Біда в тому, що я кохаю тебе Всім своїм серцем.