Скажи мені чесно, Коли ми загубили своє «ми»? Коли твої обійми стали холодними, А мої ночі — такими самотніми? Я не просила казки чи чужих небес, Хотіла бути твоєю, без зайвих чудес. Я берегла тебе від злив і вітрів, Хто ж захистить від твоїх тихих слів? Я посміхалась, ковтаючи кригу всередині, Щоб ти не бачив тіні в моїй глибині. Шукала винну в собі, змінювала свій шлях, А ти навіть не помітив, як я згоряю в вогнях. Пам'ятаю твій голос, те «я поруч» колись, Тепер лише стіни мовчать, розбившись униз. Якщо любиш — не відпускай мене, Якщо хочеш — тримай міцно за руку. Бо я більше не маю сил нести це одне, Бути сильною в цій довгій розлуці. Я люблю тебе до болю, до дна, Але любов не повинна вбивати. Я хочу бути твоєю жінкою, кохана, А не тією, що боїться тебе втрачати. Я не прошу ідеального, я прошу справжнього. Не даруй «назавжди», якщо завтра мороз. Не кажи «люблю», якщо я знову в сльозах — Бо мій страх став дорожчий від всіх твоїх фраз. Коли страшно — просто будь поруч. Коли боляче — просто обійми. Коли світ проти нас — стань за мене. Якщо любиш — не відпускай мене, Якщо хочеш — тримай міцно за руку. Бо я більше не маю сил нести це одне, Бути сильною в цій довгій розлуці. Я люблю тебе до болю, до дна, Але любов не повинна вбивати. Я хочу бути твоєю жінкою, кохана, А не тією, що боїться тебе втрачати. Я ще стою біля тебе, ще тримаю наш міст, Але це мій останній, відчайдушний хист. Якщо хочеш втримати — почни цінувати, Бо я можу піти... не щоб просто втікати, А щоб нарешті себе віднайти. Я ще тут. Але ненадовго. Якщо любиш — не відпускай.