Володимир, ти пам’ятаєш Вікторію? Ту, що за тебе стояла стіною. Ту, що ночами тебе виглядала, Ту, що любила тебе до безтями. Я вірила кожному твоєму слову, «Назавжди» твоє берегла у душі. А ти роздавав мені кляті обіцянки, Немов вони нічого для тебе не значили. Ти хотів моєї довіри — а сам її вбивав. Ти хотів мене поруч — а сам відштовхував. То чого ти дивуєшся тепер, що Вікторія більше не та? Володимир, іди нахуй, я більше не буду чекати. Ти сам навчив мене без тебе не боятися засинати. Володимир, іди нахуй, зі своїм «я все виправлю». Ти стільки разів мене ламав, що я себе тепер збираю. Ти хотів знати, де я і з ким, хотів контролювати кожен мій крок. А я хотіла просто відчути, що я для тебе — любов, а не допит. Ти не дзвонив — і я чекала. Ти був десь далеко, а я тут із тінню, Звикла, що Вікторія пробачає. Але знаєш що? Я більше не пробачаю. А найгірше знаєш що? Я досі тебе люблю. Бо якби мені було байдуже — я б просто пішла. А я плакала, чекала, вірила. А ти все одно робив те, чого я боялася. Тому тепер — досить. Володимир, іди нахуй! Не повертайся до мене! Я вже не та Вікторія, яка вмирала за тебе. Володимир, іди нахуй! Ти сам це все зруйнував. І якщо колись тобі стане боляче — згадай ту жінку, що любила тебе. Я тебе кохала, Володимире. До біса сильно. Але себе я теж маю любити. Тому… іди нахуй. Без повернення.